Знаєте, чому людині важко щось змінювати у своєму житті? Що стає каменем спотикання? Здогадалися? Так, це страх. Саме він зупиняє нас перед тим, щоб відкрити для себе щось нове, аби життя заграло іншими барвами. Проте, ця перешкода існує не для всіх.

Знайомтесь! Наша колега Катерина Дубина. Ця енергійна, приємна та надзвичайно щира лучанка зуміла в 50 років круто змінити своє життя, подружитися зі значно молодшими колегами і навіть півроку пропрацювати в Мексиці. Вражає, чи не так?

Катерина Миколаївна 33 роки пропрацювала на пошті, бо не змогла свого часу здобути вищої освіти. Може й виникали думки про те, аби спробувати знову поступати у виш, однак не вдалося. Спочатку робота, потім сім’я, діти. Якось було не до того.

«Як потрапила на КроШу? Це було 15 років тому. Деякі мої колеги з пошти пішли працювати на завод і вихвалялися високими зарплатами. Я подумала, чому й мені не спробувати. Тих копійок, що платили на пошті, не вистачало. А тут можна влаштуватися на підприємство, де платять не якихось 300 гривень, як на пошті, а цілу тисячу. На той час то була доволі солідна зарплатня. Подумала і пішла влаштовуватися», – розповідає пані Катерина.

Пригадує, що хлопці, котрі розмовляли з нею, відмовляли від цього. Казали, що робота важка, весь день на ногах, можливе навантаження в її віці на хребет і серце. Не допомогло.

«Я вперта. Як щось вирішу, то таки цього досягну. Тому на співбесіді сказала, що хотіла їм завод підняти, а не дають, нехай тепер молодь піднімає. Сказала у самих дверях, за кілька кроків до порогу. Ці слова змусили хлопців передумати. Не знаю, про що вони говорили і радилися, тільки незабаром я вже оформила документи», – посміхається моя співрозмовниця.

Зізнається, що не пожалкувала ще жодного разу про це рішення. На заводі доброзичливий і головне кваліфікований колектив, багато друзів та знайомих, регулярна зарплата, різні бонуси, премії. Лякає її інше – як вона зможе без цих добрих людей, коли врешті доведеться піти на відпочинок.

«Я вже так довго тут працюю. І від однієї думки про те, що треба буде все покинути, стає страшно. Звикла бути між людьми. Вдома не маю де себе подіти. Та й робота дуже подобається, що там казати», – сумно розповідає.

Те, що пані Катерина вже півтора десятка років на заводі, на її думку, не випадково.

«Стримують мене три причини. Перша – здоров’я дозволяє працювати і не відставати від молодих. Друга – на заводі можна працювати людям старшого віку. І третя, головна як на мене, колектив. Тут просто неймовірні люди. Молоді, енергійні та хороші. Я серед них найстарша, але не відчуваю цього. Інколи мені здається, що я наче дівчина серед них», – зізнається щиро.

Кілька років тому пані Катерині пощастило побувати у відрядженні на іншому кінці світу – в Мексиці. Каже, що її не лякало нічого, бо завжди любила подорожувати. На слова сина: “Мамо, ти ж ніколи не літала. Не боїшся?” – Відповіла жартуючи, що океан можна й об’їхати.

Тому ні чоловік, ні діти не стали відмовляти. Ба більше підтримали бажання жінки побачити світ.  І моя співрозмовниця радіє, що їй це вдалося.

Спогади про Мексику, а саме про місто Леон, приємні й яскраві. Найбільше вразив не пейзаж, бо, на думку пані Катерини, в Україні гарніше. Вразили люди. Якісь стримані, ніколи не кричать, готові допомогти. Навіть мовний бар’єр не став причиною дистанції між працівниками.

«Їхали ми на 2 місяці, а були 5. Час пройшов дуже швидко. Працювали багато, часто навіть мексиканцям допомагали. Я, наприклад, кліпси ставила. То вони дуже раділи, коли ми переходили на їхню секцію. Ми встигали разом зробити більше. Навчилися швидко виправляти недоліки», – розповідає жінка.

Пригадує, як одного разу довелося їй познайомитися з мексиканською медициною на самий Новий рік.

«Підхопила якусь інфекцію. Кілька днів кашляла, піднялася температура. В амбулаторії дали якісь таблетки, але вони не допомогли. Температура зникла, а кашель – ніяк. Тоді за порадою свого колеги поїхала до приватної клініки в Леоні. Їхали не менше години якимись вуличками. В клініці вирішила скористатися перекладачем на телефоні, бо записатися на прийом до лікаря якось треба», – посміхається.

Зізнається, що легко вдалося порозумітися з персоналом, навіть з лікарем. Він не тільки оглянув жінку і виписав їй ліки, а й сам їх придбав. Медикаменти можна було купити в найближчій аптеці. Але людині, яка не знає мови, зробити це доволі важко. Тому лікар люб’язно допоміг закордонній пацієнтці.

Така чуйність і доброзичливість до іноземців може розчулити будь-кого. Тому пані Катерина тішиться, що зуміла побачити інший світ, інших людей, культуру. Мексиканці в її пам’яті залишаться назавжди хорошими і добрими людьми.

«Скажу більше. Я гадаю, що тільки добрі люди вміють бути щасливими і тішитися тим, що їм Бог посилає. Такий дар дається не кожному. Тому я ціную в людях, насамперед, доброту і порядність. А молоді порадила б не втрачати свого людського обличчя через те, що у нас війна. Зробити це можна лише так: бути добрим до всіх і поважати кожного», – підсумовує Катерина Дубина.

Жінка радіє, що має відмінне здоров’я, хорошу сім’ю, добрих колег. На її думку, потрібно думати про добре, тішитися тим, завжди говорити правду і бути чесним самим із собою, тоді й почуватимеш себе щасливим. А хіба не цього прагне кожен з нас?