Вже 8 років і 10 місяців в Україні триває війна, яка змушує українців покидати рідні домівки в пошуках тихого і мирного куточку в інших областях. Чимало людей приїхали й на Волинь.

Андрій та Наталія Вишневські з міста Снігурівки Миколаївської області пережили багато всього і добре знають, як окупант «рятує» мирних людей. З 16 березня вони цілий місяць переховувалися у підвалі власного будинку, бо здавалося обстрілам не буде кінця.

Як пригадує пан Андрій, 14 березня вороги запускали дрони, аби вивчити місцевість, 16 березня скинули бомбу на військкомат, 17 березня – ще раз, щоб знищити остаточно, а зранку 18 – лупили по блок-постах ТРО.

Зізнається, що за місяць переховувань у підвалі вже навчилися розрізняти, що летить. Якщо чути свист, через 5-6 секунд буде вибух. 24 постріли без зупинки – працює БМ-21 «Град».

Страшно було й тоді, коли буряти на БТР-ах роз’їжджали містом та вривалися до чужих будинків. Як вперше прийшли до них.

«Ми вийшли з піднятими руками, аби не стріляли та не руйнували нашого двору. Мовляв, тут тільки ми і діти, ніяких військових у нашому будинку немає. Та вони однаково шукали», — пригадує зі сльозами на очах Наталя.

Андрій додає, що заглядали всюди. Перевіряли навіть оглядову яму в гаражі, але нічого не брали. Старший над ними заборонив щось у них красти. Але це був перший заїзд окупантів. Коли згодом з’явилися інші, то вже не гребували нічим, брали що хотіли, скільки хотіли і де хотіли.

Сперечатися і щось доводити їм було марно. Як-то кажуть, у кого зброя в руках, той і правий. Вони «заспокоювали» кажучи, що прийшли рятувати нас всіх від нацистів.

«На моє слушне питання про те, хоча б як ті нацисти виглядають, відповіли, що вони мовляв знають, а нам знати не треба.

Потім була втеча з рідного міста. Довга і виснажлива. Довелося бачити розстріляні колони автомобілів, як людей роздягали догола, шукаючи якихось татуювань, як люди не одну добу стояли в черзі, а їм не дозволяли виїхати на підконтрольні Україні території. Така ж доля чекала й нас.

Сказали, їдьте в Крим, але ми відмовилися. Наважилися пробиватися польовими дорогами. Ми ж місцеві і всі шляхи добре знаємо. Змушені були ризикувати, адже наше авто міг будь-хто з ворогів розстріляти, якби побачив», — пригадує Андрій.

«Хотіли спочатку дістатися Хмельницького, бо там живуть знайомі, однак друг відмовив їхати туди. У містечку Нетішин розташована АЕС, її можуть бомбити найперше. Хто знає, що у того ворога в голові?»

Отак сім’я Вишневських домандрувала до Волині і проживає зараз в Ківерцях. Наталя зізнається, що місцеві з радістю їх зустріли, поселили в гуртожитку і забезпечили всім необхідним. Допомагають і досі, бо розуміють скільки лиха їм довелося пережити.

«Наші люди не такі. Волиняни якісь щиріші, добріші. Тут легко і спокійно. Коли ж через центр зайнятості потрапили на завод «Кромберг енд Шуберт», то переконалися в цьому ще раз. На таку турботу, розуміння й співчуття від незнайомих людей ми не розраховували», — щиро говорить Наталія.

Те, що на Волині люди геть інші, підтверджують й сестри Мельникова Олена і Карташова Ольга з міста Мирноград (колишній Димитрів) Донецької області. Запевняють, що люди на Волині добріші, завжди готові допомогти і дуже співчутливі.

Доля двічі зводила сестер з Луцьком. Вперше, коли вони, рік тому, купували авто у молодого лучанина, вдруге, коли втікали подалі від воєнних дій на відносно безпечну територію. Сестри зізнаються, що не знали, куди їм їхати. І зовсім не очікували, що продавець авто з радістю їм допоможе.

«В квітні ми покинули місто. Доїхали до Дніпра, але там не змогли нам нічим зарадити. Тоді вирішили зателефонувати тому хлопцю з Луцька, а ось допоможе чимось.

Він сказав одразу купувати квитки й їхати сюди, запевнив, що нас тут чекатимуть. Нас не лише зустріли, а й відвезли до людей, котрі з радістю прийняли до себе. Ми були шоковані і приємно вражені», — пригадує Ольга.

Зараз Ольга й Олена зі своїми доньками винаймають квартири в Луцьку і влаштувалися працювати на завод, тобто адаптувалися до нового життя.

«Нам пощастило. Ми знайшли нових друзів, у нас чудові колеги, які завжди готові допомогти і підтримати. А головне – мирне небо над головою», — говорять сестри.

Звісно лучани не бачили й десятої долі того, що пережили ці неймовірні жінки. Так, Олена, яка до 2014 року проживала в Донецьку, бачила, як окупанти знищували Донецький аеропорт, Ольга ж стала свідком того, як щоночі гради руйнують Авдіївку.

Знають вони, як місяцями жити без світла, як щодня долати десятки кілометрів до шахт, аби принести собі та батькам декілька літрів води. Це жінки, які не бояться труднощів і сміливо дивляться випробуванням в очі.

«Виявляється, людині для щастя не так багато й треба. Коли ми покидали Мирноград, то взяли тільки необхідне, а все інше залишили. І о диво, ми чудово обходимося без цих речей. Тепер ми знаємо наскільки безцінним є тихий погожий день без вибухів та пострілів», — зізнається Олена.

Не приховують, що Луцьк вразив їх, насамперед, своєю цивілізованістю. Адже шум, лайка чи якісь непорозуміння в нашому громадському транспорті скоріше виняток, аніж правило.

«У нас все не так. Нещодавно з дочкою їздили додому, аби перевірити своє житло. І зрозуміли, що нічого не змінилося. В маршрутках і досі лаються, кричать, штовхають один одного, все як завжди. В Луцьку не так», — розповідає Олена.

Пояснили також, чому в Мирнограді й досі багато людей, зокрема вагітних жінок та малих дітей. Сестри переконані, що ці люди живуть думкою, що все за них повинна зробити держава: забрати, вивезти, знайти житло і забезпечити їх так, щоб не довелося працювати. Чи не забагато вимог до країни, що змушена відбивати воєнний напад загарбника?

Багато спільного та відмінного є у подружжя Вишневських з сестрами Оленою й Ольгою. Спільним є те, що вони свято вірять у перемогу України, чекають її з нетерпінням і не уявляють, що може бути якось інакше.

Відмінне те, що Наталя й Андрій мріють повернутися додому, у Снігурівку, до своєї хати та власного бізнесу, аби й далі допомагати Україні ставати міцно на ноги.

Натомість Олена й Ольга мріють залишитися в Луцьку, бо тут знайшли спокій і таке потрібне кожному людське тепло. Олена радіє, що її дочка поступила в Рівненський фаховий коледж, а Ольга вірить, що незабаром і її донька адаптується, піде в місцеву школу, знайде собі друзів. Їхню ж школу в Мирнограді окупанти розбили.

Залишимося тільки придбати власне житло і назавжди пустити коріння в нашій землі. Сподіваємося, що їм це вдасться, адже українців не зламати нічим!