Сьогодні День святого Валентина. І для багатьох українців він водночас оповитий сумом та все ж сповнений твердою вірою, що все знову буде, як колись. Нині ж на нашій землі війна. Право України на життя зі зброєю в руках відстоюють мужні воїни ЗСУ, серед яких – наші чоловіки та дружини, наші кохані та найрідніші.

Ця розповідь про дружин наших працівників та захисників. До початку повномасштабної війни ці подружні пари пліч-о-пліч працювали на КроШу, разом поверталися додому після робочої зміни, виховували своїх діток та будували плани на майбутнє. Сьогодні дружини їдуть на роботу самі, самі стають до робочого місця, самі виховують діток і кожну хвилину просять Господа, щоб їхні кохані швидше поверталися з фронту. Живими та здоровими. Бог нас чує, а світло обов’язково переможе темряву. Наші хоробрі воїни знову повернуться додому та обіймуть своїх найрідніших. Ми всім серцем цього бажаємо і віримо в це.

 

 

 

Альона Мельничук

«Ми обоє працюємо на заводі КроШу, тільки Тарас на Карбишева помічником майстра, а я на лінії на Львівській. Загалом чоловік на заводі вже 11 років, а я лише 6. Спочатку сюди прийшов Тарас, а потім через програму «Приведи друга» в заводську сім’ю влилася я. І ще жодного разу про це не пожалкувала.

Трішки про особисте. Познайомилися ми, коли мені було лишень 14 років, через телефон. Він відверто запитав, чи буду я чекати його з армії. А що я? Сказала, не надто замислюючись, що буду. От так ми разом вже 14 років, 9 з яких у шлюбі.

Три тижні тому Тараса мобілізували. Зараз він служить у 33 механізованій бригаді. Поки він проходить навчання, ми ще можемо бачитися з ним. Так на минулих вихідних я з нашими двома доньками їздила до нього.

Тарас трішки змінився. Став чуйнішим, в його словах та вчинках багато ніжності й тепла. Хоча, якщо відверто, він завжди таким був. Після суперечки я ще могла ображатися, а він першим йшов на примирення. Говорив зі мною, вислуховував, не дозволяв, аби я свій біль приховувала від нього. Лише тепер я розумію, наскільки це є цінним.

Страшенно не вистачає тих моментів, коли ми були разом, проводили багато часу в колі нашої сім’ї, разом готували, подорожували. Зараз як ніколи усвідомлюєш, що потрібно дорожити кожною хвилиною, коли кохані поруч, оберігати один одного, цінувати просту, але мирну буденність.

Тому й мрію про спокій. Що настане мир, наші захисники повернуться і ми будемо разом відбудовувати нашу країну, в любові до неї виховувати дітей. Тарас пообіцяв, що повернеться додому. Сказав, що не має права нас залишити і ми йому віримо. Знаємо, що він дотримає свого слова.

А ще хочемо реалізувати давню мрію і полетіти літаком на відпочинок. Наша донечка ще в садочку розказувала на випускному такий віршик:

Щоб родиною гуртом,

Величезним літаком

Полетіти десь на море.

Не знаю, як щодо інших країн, а цього літа хочемо відпочити в нашому Криму.

Всім українцям до Дня закоханих бажаю цінувати кожну мить з коханими, не відкладати на потім важливі речі: завжди говоріть теплі слова своїм половинкам, щоб вони знали наскільки важливі вам, хочете поцілувати – цілуйте, хочете обняти – обіймайте.

Головне в цьому житті встигнути набутися разом».

Інна Дацюк

«Я і мій чоловік Андрій працюємо на КроШу комплектувальниками проводів. Щоправда Андрій тут вже 7 років, а я ще недовго. Та вже помітила, що робота дуже зблизила нас з чоловіком. Ми стали краще розуміти один одного, допомагати і підтримувати.

Тепер коханий далеко від мене. Його ще 20 квітня мобілізували в 14 бригаду князя Романа. Страшенно його не вистачає. Я і наші діти сумуємо без нього, адже не бачили вже 10 місяців. І хоча діти дорослі (синові – 18 років, доньці – 14), однак його відсутність дуже відчутна і болісна для них. Не можу навіть передати словами те, як вони сприйняли новину, що батько йде воювати. Було тоді і зараз дуже важко.

Інколи думками повертаюся в той час, коли ми познайомилися з Андрієм. А було це на дискотеці в селі Холонів Луцького району. Одразу сподобалися один одному і так поруч життям уже йдемо 19 років.

Лише зараз розумію, наскільки цінним є той час, коли твій коханий поруч. Яким щастям є мирне і тихе небо над головою. Мені здається, що ця війна змінила міркування багатьох з нас. Щоправда мене з Андрієм вона зблизила, а не віддалила. Ми стали добрішими, терпеливішими і чуйнішими один до одного.

Бажаю всім українцям до Дня закоханих взаєморозуміння, поваги, бути підтримкою і вірним другом своїм коханим, цінувати кожну мить разом і вірити в те, що наші захисники не дарма щоденно ризикують своїм життям».

Олена Кліщук

«А я зі своїм чоловіком Романом познайомилася на заводі. Працювали тоді на одній лінії в одну зміну, тому бачилися частенько. Сподобалися один одному. Ми й зогледітися не встигли, як пролетіли 7 років нашого подружнього життя.

На заводі працюємо вже 8 років, щоправда на різних проєктах і в різних змінах. Однак це не впливає на наші стосунки. Швидше навпаки, у нас чимало спільних інтересів, ми розуміємо турботи один одного і завжди підтримуємо.

Зараз Роман на фронті. Воює у десантно-штурмових військах. Мобілізували його ще 21 червня. Щоправда незабаром має прийти у відпустку, бо отримав поранення і потребує відпочинку та догляду.

Ми дуже сумуємо за ним. І хоча дітки у нас ще малі (хлопчику – 6 рочків, дівчинці – 5), але й вони розуміють, що тато зараз на війні і щоденно у великій небезпеці. Тому в нас вже стало маленькою сімейною традицією постійно говорити про Романа і молитися за нього.

Війна дуже вплинула на кожного з нас. Я і Роман стали ближчі один одному, стосунки стали теплішими і міцнішими, бо розуміємо, що в єдності ми зможемо все здолати, все витримати і повернути радість в налякане дитинство наших дітей.

Ми й до війни намагалися підтримувати і розуміти один одного. Всі непорозуміння обговорювали і вирішували разом. Це ми знайшли наш рецепт сімейної гармонії: якомога більше часу проводити поруч. Тому частенькі вилазки на природу, відвідування різних кафе, спільний перегляд мультфільмів стали обов’язковими для нас. І саме цієї сімейної єдності зараз найбільше не вистачає.

Тому так хочеться побажати українцям цінувати кожну хвилину з коханими, не ховати своїх почуттів, а навпаки щоденно їх демонструвати. Залишатися вірними, не зраджувати своє кохання, не дозволяти відстані віддалити вас один від одного. Хоча я глибоко переконана, що справжнім почуттям відстань не страшна».

Юлія Колядич

«Мій чоловік Сергій теж знайшов мене на заводі. Я тоді працювала на 41 лінії Volkswagen, а він тільки прийшов до нас після навчання. І ось уже 13 років ми разом, хоча й на одній лінії не працюємо. Те, що ми на одному заводі, позитивно вплинуло на наші стосунки. Ми розуміємо тепер один одного без слів, підтримуємо і допомагаємо. Хіба може бути інакше?

Зараз Сергій на фронті. Мобілізували його ще 24 листопада, фактично відтоді ми й не бачимося. Спілкуємося щоденно, але це не може замінити особистої зустрічі. Найбільше переживають за татка наші дівчатка. Найменшій (6 років) довго боялися сказати, де тато, тому вона вірила, що він у відрядженні і скоро повернеться. А от старшенька (11 років) дуже плакала, бо вона вже розуміє, що війна – це зло і небезпека.

Сергій же змінився. Колись такий скупий на теплі слова, тепер щоразу говорить щось приємне, дозволяє відчути, що ми важливі і потрібні йому. Це зближує нас, дає зрозуміти, що ми єдина дружна сім’я, в якій кожен незамінний.

В мирний час, аби не слабшав міцний родинний зв’язок, Сергій пропонував багато проводити часу разом. Я підтримувала його в цьому. Наприклад, ми охоче їздили на рибалку, бо ловити рибу любить не тільки мій коханий, але і я. Залюбки збирали гриби з дітьми, а потім влаштовували пікнік. Це вже стало маленькою сімейною традицією.

А зараз кожен українець і українка мріють про перемогу. І так хочеться побажати нам усім не втрачати віру в те, що хлопці повернуть наші землі, залишаться всі живими і працюватимуть на благо нашої країни».

Тетяна Томілович

«На заводі я працюю вже 9-ий рік, зараз займаю посаду помічника майстра. Мій чоловік Василь – укладальник-пакувальник. Ані він, ані я ще жодного разу не пожалкували про вибір місця роботи. Бо тут чудовий колектив, розумне керівництво і стабільно висока заробітна плата. Тут ми не хвилюємося за свій завтрашній день.

Познайомилися ми ще в Дубровицькому районі, до того як переселилися у село Млинів на Дубнівщині. І ось вже 25 років разом.

Василя мобілізували 10 травня у відділ снайперів і розвідки. Відтоді ми тільки спілкуємося, але не бачимося особисто. Як не дивно, але війна зблизила нас, бо ми стали цінувати те, що маємо і берегти те, що було. Діти дуже важко сприйняли звістку, що тато пішов воювати. І хоча вони у нас вже дорослі ( синові – 25 років, доньці – 23) та розуміють, що цю нелегку роботу потрібно комусь виконувати, однак прийняти те, що на фронті буде їхній батько, їм було дуже важко.

Зараз намагаємося вчитися жити з цією думкою, з усвідомленням, що поки єдиним зв’язком з коханою людиною залишається або телефон, або інтернет. Щоразу, коли чуємо його спокійний і бадьорий голос, можемо зітхнути з полегшенням. Лише тоді наша віра у краще стає непохитною і щодня міцніє.

Що порадити молодому подружжю? Миру і поваги. Для того, щоб в хаті панував спокій, жінка повинна інколи змовчати, відступити, бути хитрішою, розумнішою. Тому так важливо, аби молоде подружжя з роками не втратило взаєморозуміння, а буденність не вбила кохання.

Ми живемо так, як вміємо, але мрія у нас одна. Всі наші мрії тільки про мир, про перемогу і повернення живими та здоровими наших захисників додому. Бажаю всім українцям цінувати те, що ви маєте. Ніколи не розчаровуйтеся і вірте в краще!»