Неймовірно красива сонячна жінка, матір трьох дітей, яка нещодавно прийняла у свою сім’ю ще двох, майже дорослих вихованців.  Ця історія про нашу колегу Галину Ткачук та її подвиг материнства.

Галина розповідає, що завжди мріяла про велику щасливу сім’ю. І не дивно. Саме цього їй, з самого дитинства, не вистачало найбільше: турботи, материнського тепла, відчуття безпеки.

«Я рано стала сиротою і на собі відчула, як важко та боляче без мами, – говорить жінка.

З юних літ Галина пообіцяла собі стати справжньою мамою, вірним другом і порадником не тільки для своїх майбутніх діток, а й для інших, які будуть потребувати її допомоги. Ставши дорослою, вона всерйоз задумалася про візит до дитячого будинку.

«Вже коли я вийшла заміж і у мене народилася старша дочка, я зрозуміла, що хочу подарувати дім, сім’ю та материнське тепло дітям, які цього не мають. Я, навіть, казала, коли бачила рекламу дитбудинків, що колись, як тільки матиму змогу, усиновлю дітей. Це було дуже сильне бажання. Я хотіла стати для цих діток, якщо не мамою, то хоча б людиною, якій вони дуже потрібні», – задумливо говорить Галина.

Так і сталося. Влітку цього року поріг її дому переступили 11-річна Тоня та її 15-річний брат Денис. Галина зізнається щиро та відверто, що її найпалкіша мрія втілена в життя.

Галина чула про Тоню і Дениса раніше, про смерть їхньої матері, але ніколи не бачила особисто. Тому, коли зрозуміла, що дорослим родичам до них байдуже, а діткам нічого, окрім дитбудинку не світить, вирішила діяти.

Поговорила з класною керівничкою, представниками соцслужби і стала збирати документи на опікунство. А повозитися з папірцями довелося чимало. Один медогляд чого вартий. Ще курси опікунів і безліч запитань.

«Маю власний будинок, офіційно працевлаштована, пройшла курси опікунів і медогляд. Мені вдалося, з 16 червня я – офіційний опікун Тоні та Дениса», – гордиться жінка.

Найголовніше, що діти здружилися, почувають себе рідними, довіряють Галині як найдорожчій людині і називають мамою.

А дітям справді пощастило. Тоня навчається в одному класі з Ангеліною – молодшою дочкою Галини. Денис – на 2 роки молодший від старшої дочки Оксани і трішки старший від сина Романа.

Ангеліна з Тонею – нерозлучні сестрички, Роман втішений, що тепер у нього є брат, Оксана щаслива, що швидко завоювала авторитет і повагу у нових брата й сестри. А Галина вдячна долі за те, що привела в її дім таких розумних і добрих дітей.

«Мої рідні мене підтримали. Батьків моїх немає давно, залишився брат і сестра. Брат назвав це справжнім вчинком і запевнив, що він завжди поруч. Сестра, хоча й живе у далекому Києві, при найменшій потребі подасть руку допомоги. А от двоюрідна сестричка по мамі з Жидичина здивувала по справжньому. Уявіть, привезла мені вірша вдячності, якого складали усією парафією», – ділиться радістю жінка.

Справжню підтримку Галина отримала від своїх подруг: двоє працюють з нею на заводі, інша товаришує ще з садочка, в якому навчалися їхні діти.

«Вони мене запевнили: «Не турбуйся. Ми з усім впораємося». Зауважте, не «ти» впораєшся, а «ми». Ось як говорять надійні друзі і я щаслива, що вони є в моєму житті» – з вдячністю говорить моя співрозмовниця.

Як тут не помітити радісний блиск очей, пряму поставу жінки та впевненість у кожному русі. Більше того, Галина вправна господиня. Дім дихає чистотою, на столі свіжоспечений запашний хліб, а на плиті – смачні гарячі страви. І все це у матері п’ятьох дітей, яка офіційно працює бригадиром на заводі.

Виникає запитання: як вона все встигає? Як їй вдається завжди бути красивою, доглянутою, успішною жінкою? Галина не приховує секрету: багато чого її навчила робота.

«Завдяки роботі я навчилася розумно розподіляти свій день так, аби за короткий час встигнути якомога більше. Спочатку було складно, а згодом це стало звичкою. Тепер мені важко уявити, що люди живуть по іншому і постійно нарікають на брак часу», – розповідає Галина.

У їхній сім’ї діють особливі правила, яких усі дотримуються: слова матері – закон, кожен прибирає сам за собою, всі дбають про чистоту і порядок у власних кімнатах.

Якщо Галина відсутня, роль керівника переходить до старшої дочки Оксани. Всі про це знають і виконують все, що вона каже. Жодних бунтів чи непокори.

«Так було не завжди. Спочатку Денис, наприклад, міг гуляти собі де хоче і скільки хоче. У нас так не заведено. Я знаю, де мої діти ходять, а їм відомо, до котрої слід повернутися додому. Ми з сином поговорили і він все зрозумів. До таких правил він звик швидко, коли усвідомив, що це не контроль, а турбота», – продовжує моя співрозмовниця.

«Одного разу Денис повернувся зі Стиру в мокрих шортах. Я мало не посивіла. Знову довелося пояснювати, що так робити не слід, що я переживаю за нього і відповідаю. В соцслужбі його попередили, якщо він буде бунтувати, то йому і сестричці доведеться повернутися в дитбудинок, а мене візьмуть під контроль правоохоронці як опікуна, що належно не виконує своїх обов’язків».

Також Галина розповідає, що для дітей було звичним кричати на будь-яке зауваження і провокувати конфлікт. Однак жінка розуміє, що це лише захисна реакція на випади зі сторони дорослих. Потрібен був час, аби діти зрозуміли, що в новій сім’ї ніхто ні на кого не кричить, що простою тихою розмовою можна досягти більшого, аніж силою голосу.

«Тоня дуже сонячна дівчинка, вона постійно усміхається. Я завжди кажу, ввійшла Тоня в хату – завітала до нас посмішка. Чутлива, щира і добра дитина, якій не вистачає тепла. Перший місяць вони з Ангелінкою, навіть, спали зі мною. Пригорнуться калачиком і сплять.

Денис, натомість, приховував свої емоції. Не довіряв спочатку і мімічно обурювався, коли я щось змушувала робити. Тепер же став більш відкритим. Може прийти, покласти голову на плече і щось розповісти. Такі моменти я ціную найбільше», – посміхається жінка.

Галина не звикла показувати свій біль та втому перед дітьми й колегами. Коли стає вкрай погано, просто сідає перед дзеркалом і розказує йому все, що болить. Каже, що після цього почувається краще.

«Я переконана, що Господь не дасть більшого випробування, ніж я можу подужати. Що більше випробування, тим я сильніша. Сприймаю дітей, як рівноправних собі, можливо, саме тому в нас немає бар’єрів у спілкуванні та довірі».

А чи вистачає коштів? Проголодувати таку велику сім’ю в наш час – неабияке випробування. Галина усміхається і запевняє, що проблем з харчами у неї немає давно. Вона не розмінюється на дрібниці, а купує необхідні продукти гуртом. Це дешевше і безпечніше.

І знову досвід з роботи став у нагоді. Вміло розпоряджатися часом та коштами – це перше, чого навчаються працівники заводу. Галина тому яскравий приклад.

«Я вдячна Богу, що ця, колись маленька дівчинка, виросла, працює на престижній роботі і втілили в життя свою заповітну мрію. А ще я зрозуміла: цінна та робота, яка дає розвиток, не набридає і вносить позитивні зміни у щоденне життя», – підсумовує Галина Ткачук.