На тлі подій останніх років для кожного з нас це свято наповнилось особливим змістом. Ми, як ніколи, відчули, що за свою землю і волю потрібно боротися. Відчули, що ніхто не прийде на допомогу, якщо ми самі за себе не постоїмо. Зброєю, правдою, словом, працею – це справа спільна.

Перед вами історії п’ятьох ветеранів цієї неоголошеної і підступної війни. Історії, які поєднала дружба і робота. Олександр Кравченко, Юрій Мельник, В’ячеслав Бортнік, Микола Петровський та Олександр Саржан працюють на підприємстві Луцькому Кромберг енд Шуберт. Вони пройшли пекло війни і змогли знову повернутися до мирного життя. Життя, де є сім’я, робота, колеги, які завжди допоможуть та підтримають.

— Те що нас не вбиває, робить нас сильнішими, — говорить  оператор верстатів Олександр Кравченко, який на заводі працює вже 9 років.

Олександр служив у 51-й окремій механізованій бригаді, був водієм і заряджальним зенітної установки, яку тягав ЗіЛом. Безпосередньо на лінії фронту чоловік провів пів року, більшість часу – на самому передку. Попереду – тільки противник, бійці часто стримували спроби прориву і зазнавали шквальних обстрілів градами.

— На фронті я загартовував себе кожного дня. Думав про сім’ю, дружину, дітей, знав, що мушу повернутися, по іншому ніяк. Постійно підтримували колеги, майстер  телефонував. Хлопці цікавились як справи, підбадьорювали і казали, що чекають на роботі. Для мене це було дуже важливо. Я знав, що маю куди повернутися, знав, що не залишусь без роботи і без грошей. Звичайно ж, минуле згадувати важко, але адаптуватися до мирного життя легше, коли є друзі, колеги, колектив, який підтримає.

З війни Олександра чекали і його сини Дмитро та Ярослав. Кажуть, що кожного дня разом з бабусею молилися, щоб тато швидше повернувся живим і здоровим.

— А коли тато їхав додому, то зателефонував нам і ми з мамою поїхали на вокзал його зустрічати з повітряними кульками і квітами, — розповідає менший син Ярослав.

Сьогодні для синів Олександра особливий день – тато взяв їх з собою на роботу. Про цю екскурсію хлопці мріяли давно і були в захваті від масштабів виробництва, де за одною з машин працює їх тато.

Олександр вважає, що завжди потрібно бути патріотом своєї Батьківщини.

— Коли свого не захищаєш, то втрачаєш його і стаєш рабом, — говорить він. — Дітям потрібно розповідати історію їх країни, правдиву історію. Треба, щоб діти змалку знали, що у цьому світі за все потрібно боротися, щоб цінували свій дім і свою незалежність. Це стосується й роботи. Не треба шукати щастя за кордоном, а розбудовувати свою державу і бути свідомим її громадянином. Тоді й не доведеться захищатися зі зброєю в руках.

Юрій Мельник син кадрового військового, тому, коли отримав повістку, зволікати не став, відразу прийшов до військкомату і, після нетривалої підготовки, відправився на схід. Бойове хрещення пройшов у перший же день.

Перший раз на передовій, буквально за пару сотень метрів від противника, Юрій провів понад сім місяців. Був водієм у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, тому що колись служив у десантних військах. Кожного дня маршрут Юрія пролягав дорогою, яку прострілювали ворожі бойовики.

— В той час для мене дуже важливою була підтримка з дому. Від родини, друзів, колег. Хоч і спілкуватися телефоном там було практично неможливо, бо сигнал глушили, вони постійно телефонували і часом таки додзвонювалися, завжди підбадьорювали.

Водночас, за вісім кілометрів від Юрія, на передовій воював його колега і земляк (обоє з смт Голоби, Ковельського району) В’ячеслав Бортнік.

В’ячеслава війна змусила задуматися про те, що насправді важливо в житті. Мобілізували юнака у 2015-му і за перші місяці на сході він відчув усю небезпеку збройного конфлікту.

— Це було повне прозріння, все ніби перевернулося з ніг на голову. Я розумів, що кожної хвилини можу загинути. А що я встиг зробити? Чи зробив найголовніше? – задаючи собі такі питання, В’ячеслав вирішив не зволікати зі створенням сім’ї і взяв відпустку щоб одружитися. А потім знову на передову.

— Важко було морально, — продовжує чоловік, — але мене завжди підтримували дружина, рідні, колеги. Тоді я працював на 51-й лінії, в нас був дуже хороший колектив, до мене часто телефонували з роботи.  Я ніколи не міг сказати їм де я і яка ситуація там насправді, але їхня підтримка була для мене важливою. Потім колеги з лінії вислали посилку: нові черевики, форму, це було дуже доречно.

Після демобілізації В’ячеслав побув трохи вдома і вийшов на роботу. Каже, що морально тоді було ще важче, постійно хотілося назад на фронт.

— Дивився новини, думав про це все. Вдома мене буквально тримали, щоб я не поїхав туди знову. Реабілітуватися допомогла робота. Колеги заспокоювали, казали, що пора вже вертатися до мирного життя, що у мене тепер дружина, сім’я і я їх послухав, — говорить В’ячеслав.

Для комплектувальника проводів Миколи Петровського військова справа не була новою. Чоловік проходив строкову службу в армії, у складі миротворчої місії був в Іраку. Весною 2014 року Миколу викликали на польові збори. Збори закінчилися через рік.

З перших днів на фронті Микола зрозумів, що це ніяка не антитерористична операція, все серйозно і надовго. Маючи досвід, чоловік часто виручав своїх товаришів, був там, де потрібен найбільше. Через кілька місяців боєць отримав поранення, але після госпіталю продовжив службу. Після демобілізації знову повернувся на Кромберг енд Шуберт.

— Я звик до порядку, звик цінувати свій час і час інших. На цьому підприємстві все саме так і відбувається. У кожного є своя робота, свій графік. Тут хороший колектив і з досвіду знаю, що колеги завжди підтримають, тому й повернувся сюди знову, — розповідає Микола.

— Вважаю, що кожен чоловік має знати військову справу. Звичайно ж, є різні ситуації, комусь не дозволяє стан здоров’я, у когось інші причини. Але ухилятися від служби в армії просто так не можна. І якщо одне, друге, третє покоління громадян так робитиме, то четверте буде змушене воювати за свою територію. Такі реалії, на жаль. Якщо ми не налякаємо, не попередимо і не зупинимо ворога далеко від себе, то він прийде сюди, — говорить Микола.

Олександр Саржан виконував свій обов’язок у Державній прикордонній службі в складі Оперативної бойової прикордонної комендатури. Це були блокпости поблизу села Мар’янка. Вдома в Олександра тоді залишився дворічний син.

— Дружина телефонувала, а він гукав у трубку «Тату, ну коли ти вже приїдеш?». В такі моменти було дуже боляче, що не бачу як росте мій син, що не можу зараз бути з ним і з дружиною, а цього хотілося найбільше, — розповідає Олександр.

Коли ж чоловік повернувся, перед ним постала інша проблема, звикнути до мирного життя тепер було не просто. Допомогла робота, бо ж тут багато друзів, які постійно підтримували, поки був на службі і чекали його повернення.

— Вдома я надовго не затримався, відразу на завод. Коли голова зайнята чимось конкретним і корисним, тоді менше зайвих думок, менше важких спогадів, так легше призвичаїтися і знову почати жити звичним життям, — підсумовує чоловік.

Ось такі болючі і водночас сповнені світлої надії історії. Історії, які мають хороше завершення. Найвідданіші і найсміливіші герої – поруч. Вони дуже прості і не носять свої медалі чи форму щодня. Вони живуть звичайним життям і працюють на звичайній роботі, поруч із нами, бо знайшли тут стабільність і впевненість у завтрашньому дні, знайшли підтримку і знову повернулися до мирного життя, яке відвойовували для всіх нас.