У народі кажуть, що найбільше благо для людини знати, чого вона хоче. Можна додати, що добре не тільки знати, а й над цим працювати. Хіба не в цьому полягає успіх кожної людини? Знайомтесь! Леонід Літвінчук – наш колега, який вміє кайфувати не лише від своєї роботи, а й від хобі та життя в цілому! 

Що ж такого він робить? Насамперед Леонід працює завантажувачем-вивантажувачем кабельних мереж на нашому підприємстві і каже, що працювати тут йому подобається. Запевняє, що робота гарантує стабільний дохід, хороший соцпакет, комфортні умови праці. Наголошує, що незважаючи на всі труднощі, пов’язані з війною, завод працює, забезпечує добробут працівників і підтримую слабку економіку нашої країни.

«Родом я з Ковеля – славного міста залізничників. Залізничником не став, хоча думки такі були. Вже з дитинства я захопився футболом. Любив не лише грати, мене цікавило геть усе в нім», — розповідає Леонід.

Запевняє, що Ковель вже давно став «містом футболістів», де кожен другий хлопчик або дівчина захоплюється цією грою.

«Як на мене, це стовідсоткова статистика. Я не перебільшую, коли кажу, що Ковель можна сміливо називати містом футболу. А хіба могло бути інакше? Ось, наприклад, моє дитинство не знало гаджетів, а енергії було хоч відбавляй, тому доводилося спрямовувати її в правильне русло. Кращого варіанту за футбол – не знайдеш. І цікаво, і корисно. Два в одному. І досі так», — усміхається Леонід.

Розповідає, що свого часу пройшов все «футбольне хрещення»: від нападника й до воротаря, був тренером, потім став арбітром, що йому дуже подобалося, а тепер вже футбольний журналіст. 

«Трагедія 2012 року змусила мене по-іншому подивитися на світ. Після важкої ДТП мені довелося надовго забути про футбол і зосередити увагу на інших уподобаннях. Так у моє життя ввійшов ютуб. Я створив свій канал, аби розповідати про цікаві події в житті футболу. Після цього я зрозумів: аварія вибила мене з футболу, але не футбол з мене !», — продовжує чоловік.  

Цей випадок, за його словами, розставив все по місцях. Довелося на собі випробувати приказку про те, що справжній друг пізнається в біді, і відсіяти тих, хто не хоче підставити дружнє плече у найтяжчу хвилину життя. Життя показало хто є хто.

 «Аварія розділила моє футбольне життя на «до» і «після». До того я був діючим арбітром. Наприклад, обслуговував матчі Кубка України з футзалу, першу лігу України з футзалу. А після ДТП став не менш активним ютубером, блогером, який тямить у футболі і вміє про це розповісти», — пояснює Леонід.

Арбітри щороку проходять тести з фізпідготовки, перевірку знань правил гри. Того 2012 року Леонід бездоганно їх склав і з’явилися шанси зайняти найвищі позиції в сфері арбітражу й можливість навіть вийти на міжнародний рівень. Однак життя внесло свої корективи.

«На питання, чого я хочу досягти, сміливо відповів тим, хто приймав тести, що хочу все своє життя пов’язати з футболом. До ДТП футбол для мене був на першому місці, а все решта його доповнювало. Потім стало навпаки: гра лише доповнює і робить цікавішим моє життя», — розповідає.

Після аварії була лікарня. Довгих півроку. Потім повернутися у футбол на попередній рівень не вдалося. Шукав шляхи, аби здолати депресію і знайти своє місце під сонцем. І ось тут, мов за велінням долі, в його житті з’являється  блогерство. 

«Мені ще з дитинства подобалося створювати класні відео, однак тоді бракувало досвіду в цьому. Я із захопленням слухав аналіз футбольних матчів експертами і хотів робити щось подібне. Спочатку «критикастів» у мого каналу було більше, ніж досвідчених критиків і це дуже мене турбувало. Лише згодом я усвідомив, що на думку людини, яка нічого не досягла в подібній сфері, звертати увагу не варто. Не все те золото, що блистить. Не всі експерти ті, хто багато критикує», — усміхається.

Каналу вже 8 років і лише останнім часом він почав приносити власнику прибуток. А до того, за словами Леоніда, довелося сидіти в мінусі. Посудіть самі: витрачаєш кошти на розвиток каналу, гаєш купу часу на створення контенту. Які там прибутки? Але успіх приходить до сміливих. Спочатку Леонід сам приходив на матчі, аби подивитися і створити відео. Спершу з його захоплення сміялися, згодом почали боятися правди, яку ніколи Леонід як експерт не приховував. І лише через деякий час його стали поважати, цінувати й запрошувати на свої футбольні матчі, щоб він відзняв про них репортаж.

«Зараз на моєму ютуб-каналі L.L.V. більше 3 тисяч підписників, з них десь тисяча – активні, котрі регулярно слідкують за контентом і оцінюють його. Це небагато, але для спортивного каналу рівня області й немало. У мене ще безліч задумів та цікавих проектів, але війна все гальмує», — говорить Леонід.   

Його слово має вагу, до нього дослухаються і нерідко запрошують на матч як кваліфікованого арбітра. Він не відмовляється від таких пропозицій, хоча тепер надає перевагу бути за кулісами, працює з відео на матчах.

«Відмовитися від своєї офіційної роботи на користь блогерства я не можу і не хочу. Мені потрібна запасна фінансова подушка, яка гарантує впевненість у завтрашньому дні. Поміркуйте самі: бували періоди, коли я за місяць міг відпрацювати близько 10-ти матчів, а це доволі не погані цифри на виході. Але бувало й таке, що за місяць жодної гри. І що тоді? У мене ж сім’я, я відповідаю за їхній добробут, тому маю гарантував фінансову стабільність», — говорить мій співрозмовник. 

Наголошує, що чітко розставив пріоритети в житті: на першому місці робота на заводі, яка подобається, на другому – блогерство, тобто хобі, що приносить які не які, але прибутки.

«Одного разу зі мною, як блогером, трапилася кумедна ситуація. Я натрапив на градацію кнопок в ютубі: срібна – 100000 підписників, золота, наприклад, – 1000000. Закинув собі це повідомлення на сторінку, а потім подумав і вирішив схитрувати. Ну як схитрувати, скоріше посміятися, видаючи бажане за дійсне. Я намалював кнопку, схожу на срібну, і виставив її на каналі. Навіть підписав, що це алюмінієва кнопка, а такої насправді немає. І все це з тисячною аудиторією на каналі. Найкумедніше мене чекало наступного дня, коли стали зупиняти люди, аби привітати з появою кнопки. Ця історія допомогла мені зрозуміти, що мене слухають, читають, за мною слідкують і мій канал важливий».

Поділився Леонід і своєю мрією: довести власний канал до рівня «1+1», й подарувати синові на 18-ліття. Бо вже й зараз 6-річний хлопчик цікавиться блогерством і залюбки спостерігає за роботою свого тата. Отже, поки що у Леоніда вдосталь часу, аби розвивати канал і зробити його ще більш популярним. 

Наразі хоче отримати мідну кнопку з 10000 підписників (її також не існує), а там дивись і 100 тисяч знайдеться й приїде офіційна срібна кнопка. Але все це стане можливим після нашої перемоги у війні, яка погано вплинула і на футбол. За словами Леоніда, багато команд припинили своє існування через брак коштів та ще ряд причин.

Тривоги під час матчу погано впливають не тільки на їх організацію, а й на самопочуття спортсменів. Не обходиться без травм, коли футболіст після години перебування у сховищі виходить знову на поле.   

«Чимало талановитих футболістів служать в ЗСУ. І це теж впливає. Водночас в країні зменшилася кількість «легіонерів». Бояться сюди приїжджати. Це відкриває дорогу у футбол нашій талановитій молоді. Шкода лишень, що молодим українським футболістам заявити про себе допомагає таке страшне явище, як війна», — розповідає Леонід.

Футбол – це не тільки про витривалість, стратегії і тактики гри, а, насамперед, про задоволення від участі, відчуття себе частиною єдиної команди. 

«Свого часу я отримував страшенне задоволення спостерігаючи за грою християнської команди «Фіміам». Чому? Як на мене, ця команда демонструвала справжню любов до футболу як гри культурної, а не брутальної. Футбол без агресії — справжнє видовище», — каже він.

Як арбітр Леонід помітив певну закономірність: якщо свідомо заподієш шкоду супернику, карма незабаром обов’язково тебе наздожене. Або ж легковажність та нерозсудливість гравців може стати причиною поразки.

«Перед матчем арбітр перевіряє екіпірування кожного гравця команди. І лише тоді, коли все гаразд, команду відправляють на поле. А тепер уявіть, що футболіст непомітно вийняв і викинув захисні щитки, бо йому незручно бігати. Наступної ж миті він отримує травму. Хто за це відповідатиме? І гравець насамперед матиме проблеми. Таких ситуацій чимало. Тому як арбітр найперше ціную тих футболістів, які серйозно і відповідально ставляться, як до футболу, так і до свого здоров’я», — наголошує мій співрозмовник.

Формула успіху в Леоніда проста: завжди залишатися вірним собі, бути самим собою. 

«Для того, аби тебе помітили і неупереджено оцінили, потрібно кілька років невтомно працювати над своїм іміджем, а потім він буде працювати на тебе. Завжди говори правду, якою б терпкою вона не була». 

«Всі хочуть знати правду, але не кожен хоче її чути. Я ж намагаюся озвучувати тільки її. З вдячністю прислуховуюсь до критики, якщо вона конструктивна. На «диванних експертів» намагаюся взагалі не реагувати, це зберігає не лише мій душевний спокій, а й економить купу часу. Я переконаний, що кожна людина повинна насамперед займатися тим, що їй найкраще вдається», — переконаний чоловік.

Чи вважає він себе успішним, Леонід відповів наступне.

«В мене чудовий син, гарна дружина, цікаве хобі і файна робота – так, я успішна людина!»