Валентина Ліпич – керівник зміни на виробництві. Наша колега, яка подолала чимало труднощів на шляху свого кар’єрного росту та зуміла реалізувати себе, знайти справжню втіху від роботи, перетворивши звичайні трудові будні на маленькі і великі перемоги!
Керівником зміни Валентина працює вже 8 років і багато чого дізналася, навчилася, почерпнула для себе. У чому полягає її робота? Виконати все, що передбачено планом керівника проекту. Тобто, працівники на лінії мають виготовляти певну кількість проводок, ефективність повинна бути на заданому рівні, якість роботи – бездоганною. І Валентина разом зі своїми колегами працює над цим.
Контролює виготовлення проводки та створює умови задля запобігання помилок. Організовує роботу своєї зміни так, щоб ефективність була максимальною, а обладнання працювало справно. Залучає інші відділи до ліквідації похибок на виробництві і вміє знайти вихід з найскладніших ситуацій.
Історія працевлаштування моєї співрозмовниці на КроШу доволі цікава. Адже вона й подумати не могла, що у 18 років, після закінчення факультету іноземних мов педагогічного коледжу, потрапить на завод. Проте, сталося саме так. Чому?
«Банально, гроші. Будучи звичайною студенткою з Камінь-Каширського району, без грошей я не змогла б орендувати квартиру в Луцьку чи хоча б щось собі придбати. Тому шукала роботу, спочатку в офісі», — відверто говорить Валентина.
«Оголошення про вакансії на заводі КроШу я помітила відразу, бо в газеті «Волинські оголошення» вони були надруковані більшим шрифтом, аніж усі інші. Однак єдине слово «завод» вселяло в мене страх, уява малювала невеселі картини. Тому насамперед пробувала інші вакансії: маркетолога, тоді себе так називали ті, хто ходив від хати до хати, аби щось продати, адміністратора в спортзалі тощо. Не зайшло», — продовжує дівчина.
Так сталося, що на вибір майбутньої професії вплинув випадок.
«Моя двоюрідна сестра, яка не мала вищої освіти, пішла на КроШу. От вона й розповіла мені, що була на співбесіді, де показували як дротики крутити. Мовляв, робота не тяжка, боятися не варто. Ось тоді й подумалося: сестра може – зможу і я. Як на мене, це був найдостойніший вибір з усіх наявних», — усміхаючись констатує моя співрозмовниця.
Отже, у 2007 році, коли їй самій було всього 18, Валентина працевлаштовується на КроШу. Спершу потрапила на «кокпіт» (виготовлення проводки для салону автомобіля) проекту NCV3. Як тепер жартівливо говорить «на маленьку лінію, кліпси ставити». А через кілька годин вже була на «пакені» (місце, де проводку упаковують в сумки) – хоча достеменно й не уявляла тоді, що це таке.
«На пакені мені сподобалося все: молодий колектив, класний керівник, хороша оплата за понаднормові години, тобто робота неважка. Потрібні гроші – залишаюся понаднормово, платять подвійний оклад. Не хочу – не лишаюся. Тоді за свою зарплату в 340 гривень я змогла орендувати з сестрою квартиру без господарів у хорошому районі», — зауважує дівчина.
На цьому кар’єрний ріст Валентини не зупинився. Через три роки вона пробує потрапити у відділ якості, де якраз з’явилася вакансія. Але туди без знання німецької не влаштуєшся. Довелося пригадати все, що вчила у педколеджі, хоча й на заочному відділенні.
«Я могла розмовляти німецькою на вільні теми, а от ділова німецька була нікудишня, бо термінів не знала. Але вирішила спробувати. Як зараз пам’ятаю: 19 березня 2009 року проходжу співбесіду, а 20-го – у мене День народження. Ось так я зробила собі подарунок. Мені пощастило і я потрапила у відділ, де керівником тоді був Олександр Беднарчук.», — натхненно розповідає Валентина.
«У відділі якості я почувалася комфортно. Ще б пак, чого був вартий колектив. Дружний, активний, з яким легко працювати і класно відпочивати. Щоправда перевчатися було тяжко: на виробництві достатньо якісно робити одну операцію, а тут треба проаналізувати помилку, написати, чому помилка сталася і зробити так, щоб вона не повторювалася. Я була відповідальною перед замовником і на перших порах це тримало мене у постійній напрузі».
Проте, через деякий Валентина досконало опанувала нову спеціальність і, правильно – їй захотілося рухатися далі!
«Знаєш, якщо я довго працюю на одній і тій же посаді, то починаю деградувати. Так мені здається. Я відчуваю докори сумління, бо вважаю, що виконую роботу не так, як слід, щось не доробляю. У відділі якості було класно, але я знала: для мене тут немає перспектив, принаймні у найближчий час. Тому, коли керівник виробництва, на той час Вікторія Пазичук, запропонувала мені повернутися на виробництво, щоб стати майстром на лінії, а згодом, якщо впораюся, то й підвищення зможу отримати, я ухопилася за цю можливість. Тоді якраз запускали проект BMW F45», — натхненно продовжує дівчина.
«Хоча, якщо відверто, це було доволі авантюрне рішення. Поміркуйте самі: проміняти роботу в офісі на виробництво, спуститися з вищого рівня та нижчий, змінити білий халат на червоний. Не кожен на таке піде», — враз змінює тон…
І справді, за словами Валентини, спочатку було настільки важко, що думки про звільнення виникали мало не кожного дня.
«По-перше, мені не вистачало досвіду. Я на пакені проводку не розкладала, а тут кожен дротик потрібно розкласти згідно з бандпланом і не наробити помилок. Треба вміти самому, ще й іншим допомогти, за потреби. Я цього зробити не могла. По-друге, у відділі якості я відповідала сама за себе. А тут колективна відповідальність. На моїй лінії було всього 9 працівників і зараз це видається смішним, а тоді був страх і безпорадність. Я мусила організувати їх, дати кожному роботу, пояснити, коли щось йде не так. І знову брак знань. Вчилася разом з працівниками на лінії і несла за всіх відповідальність», — задумано киває головою дівчина.
Зізнається, що за рік на виробництві через постійний стрес втратила здоровий сон і дуже схудла. Якби не підтримка керівництва і небажання підвести свій колектив, то з легкістю кинула б усе і забула.
«Так, я шкодувала, що пішла з офісу. Але я не могла підвести тих, хто в мене повірив. Я звинувачувала себе, коли щось ішло не так. І хоча всі запевняли мене, що тут немає моєї вини, я не могла заспокоїтися. Найбільше вбивало те, що помічників було багато, а толку від них мало. Багато приходило «рятівників» щоб допомогти і вказували нам на помилки, хоча ми й самі їх бачили, але не підказували, як зробити так, щоб помилок більше не траплялося. А ми дуже хотіли, щоб нам підказали, як запобігти цих помилок, а не просто вказували на них».
Цей період Валентина називає роком випробувань. Дівчина отримала підвищення, стала начальником зміни, проте клопоту стало ще більше. Каже, що саме тоді зрозуміла, як це, коли робота стає центром життя, де немає місця для друзів, відпочинку, розваг.
«Лише підтримка колег не дозволяла мені здатися. Знала, що рано чи пізно темна смуга в житті закінчиться. По-іншому бути не могло. Так і сталося, коли на проекті F45 все стабілізувалося. Почалися відрядження, тобто подорожі, які назавжди змінили моє життя. Спочатку в Румунію, хоча там я не була керівником зміни, а оператором на лінії. Мета відрядження – допомогти колегам з іншої країни виконати план. Я нікого не вчила і мало з ким розмовляла. Це легке відрядження: відпрацювала 8 годин і вільна».
Тоді ще Валентина не відчула смаку подорожей, бо нічого крім заводу в Румунії не бачила. Потім була Македонія, тамтешні робітники не справлялися з великим замовленням і довелося залучати до виробництва українських працівників.
«Після повернення з Македонії я знову була керівником зміни. Все налагоджувалося. Мій девіз як керівника – створи свою ідеальну команду, щоб туди входили кваліфіковані майстри, які зможуть працювати й без тебе. Твоє досягнення – ти це все організувала. Ідеальна лінія та, котра може працювати без майстра. Якщо він зумів все організувати так, що його відсутність не впливає на виробництво», — ділиться своїм секретом успіху Валентина.
Потім виникла потреба у вивченні англійської мови. А все тому, що після трьох років на посаді начальника зміни знову захотілося розвитку. Тому Валентина вирішує спробувати попрацювати у складі команди «суппорту», тобто підтримки і надсилає резюме у центральний офіс. Суть роботи цього працівника полягає в тому, що він допомагає збільшувати ефективність виробництва на різних заводах корпорації.
«Завдання такого працівника – покращити кількісні та якісні показники підприємства, яке погано розвивається. Однак представники з центрального офісу повідомили, що без англійської мови про цю вакансію не варто й мріяти. Бо як можна вплинути на процес виробництва, якщо працівники тебе не розуміють? Це правильна думка. В Африці, наприклад, німецької не знають, а тільки англійську. Тож мені довелося йти на курси англійської», — пригадує дівчина.
Не приховує, що за пів року вивчила мало через брак живого спілкування. Окрім того заважало знання німецької, бо мови міксувалися: замість забутого англійського слова використовувалося німецьке. Але знову втрутилася фортуна. В далекій Африці запустили новий проект, який не давав жодного результату. Потрібна була стороння допомога, так у трьох начальників зміни нашого заводу з’явилася можливість побувати на спекотному континенті.
«Тепер перед нами стояло геть інше завдання. Ми не повинні працювати, а спостерігати, як працює зміна, в чому проблема неефективності і як це можна виправити. Було страшно, бо легше самому робити, ніж когось навчати. Що найперше кинулося у вічі на заводі в Африці, так це бруд, який був усюди. Для них це вже звично, для нас – недбальство і банальні лінощі».
Вразило й те, що керівник виробництва, який зустрів українську делегацію, сидів за поламаним столом. Валентина пригадує, що нашим двом чоловікам було достатньо трьох хвилин для того, щоб його полагодити. Африканці не зуміли зробити це за рік.
«Здивувало й те, що серед африканців траплялися ті, котрі не вміли читати й писати. Інколи для того, щоб виконати план, потрібно було показувати на пальцях, скільки ще разів потрібно зробити певну дію, бо працівники не вміли рахувати. Це було важко. Водночас це добрі, щирі і головне незаздрісні люди, котрі не вміють обмовляти, не цураються інших, нижчих за статусом», — розповідає.
Помічала таку картину, коли зі звичайним безхатьком, який спить на вулиці, здоровкається і по-дружньому спілкується, наприклад, керівник логістики, котрий їздить на шикарному авто. Для них звично, щось просити в іншого, навіть їжу. На відмову ніхто не ображається. Роблять те, що приносить задоволення. Можуть жити, наприклад, у звичайній халабуді, але їздити на хорошій іномарці.
«Ми були в Ботсвані. Те, що у мене викликало подив, для них було нормою. Траплялося таке, що до мене у ліфті звертається незнайома людина і розпитує, як у мене справи, звідки я. Бувало в супермаркеті наш колега африканець пів години теревенить з людиною, яку бачить вперше», — ділиться спогадами.
Пригадує, що в багатших людей обов’язково стоять грати на вікнах, бо в країні багато бідних, чимало біженців без документів, які вчиняють крадіжки. А найдивніше те, що після обіду вони всі лягають спати, навіть якщо на роботі. І як при цьому говорити про ефективність виробництва?
«Ми помітили, що до обіду люди працюють, план ще плюс-мінус виконується, а після обіду про нього ніхто вже й не згадує. І це проблема. Довелося говорити з директорами і трішки змінювати це. Якщо відверто, африканці і так не надто ефективні працівники, а після сну той поготів. Взяли це під контроль і ситуація покращилася. За той час, що ми там були, зуміли показати, що вміємо працювати і показувати результат», — посміхається.
Доказом слів Валентини стало те, що в Ботсвану вона з колегами літала тричі, аби покращувати ефективність виробництва. Бувало таке, що на два тижні прилітали в Україну і поверталися на півтора місяці назад в Африку.
Такі відрядження обовязково поєднуються з приємними подорожами і пізнанням нового.
«Запам’яталася поїздка на водоспад Вікторія, коли довелося 12 годин їхати в маленькому бусику, перетнути Зімбабве, Намібію, заплатити за це 12 тисяч гривень, але побачити неймовірні краєвиди. Спостерігати за стадом слонів, тиграми, жирафами, які без остраху ходили біля нашої машини. Все це подарувало неймовірні враження.
За власні кошти я б в Африку не полетіла, бо це дорого. І дуже добре, що я на заводі, який дав мені можливість побачити світ. Як-то кажуть, іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше, ніж десять років життя вдома. На жаль, нас звідти швидко забрали, бо виявили мутований штам коронавірусу. Ми чартером терміново повернулися в Україну», — ностальгує Валентина.
У жителів Африки, і Ботсвани зокрема, склався хибний стереотип, що всі світлошкірі люди – багачі, тому пограбування – звична річ для африканських країн.
«Чого не скажеш про Мексику та її жителів. Мексиканці – позитивні, добродушні та щирі люди, але геть інші. У них, натомість, не існує поняття «треба». В цьому я переконалася, коли намагалася їх чогось навчити. В Мексиці перед нами стояло завдання налагодити виробництво так, щоб план виконувався в зазначені терміни. І все було добре, крім чималенького АЛЕ. Мексиканці наказів не сприймають, будь-який тон, що нагадує наказовий супроводжується скаргами на своїх керівників», — розповідає дівчина.
Пригадує, що спочатку було чимало непорозумінь з місцевими працівниками. Мексиканці люблять, коли до них посміхаються, не наказують, а просять виконати. У нас геть інакше. Тому, аби налагодити контакт з тамтешніми жителями, довелося спостерігати за ними, вчитися від них, реагувати на їхній вияв емоцій і поводитися, як вони.
«Кромберг енд Шуберт – місце для сильних людей. Хочеш тут чогось досягти, будь готовий, що доведеться попітніти, інакше далі лінії не зайдеш. Я не планувала приходити сюди назовсім, але ще жодного дня не пожалкувала про те, що залишилася. Це мій свідомий вибір. Я вважаю його вдалим і кожного дня стараюсь зробити його якомога успішнішим. Люблю свою роботу завдяки моєму керівнику та моїй команді, моїм майстрам. З ними я готова запустити будь який проект.
Якщо варіант дає можливості – пробуйте. Ніколи не опускайте рук, сміливо йдіть до мети. Наприклад, на заводі у кожного з нас рівні можливості і лише від нас залежить, як ми їх використаємо», — переконує моя співрозмовниця.
Валентина вже 8 років працює начальником зміни і їй не буває нудно. Зараз запустили проект U10 зовсім новий для багатьох, тому будні стали ще цікавішими. Однак відмовлятися від подорожей дівчина не має наміру.
«Зараз робота мене на гнітить, навпаки мені її не вистачає. Я сумую за колективом, за нашими насиченими буднями. Аби відволіктись займаюся спортом. Ходжу в басейн, катаюся на сноуборді. Мені пощастило, бо на заводі я знайшла щирих друзів, які люблять активний відпочинок, з якими ніколи нудьгувати. Наприклад, вирішили їхати в Буковель. Кілька днів на організацію і ми вже в Карпатах. Тому святкувати Новий рік у Буковелі для нас – звична річ», — ділиться співбесідниця.
«Я переконана, що люди, котрі кажуть, що не люблять подорожувати, ніколи по-справжньому й не подорожували».
А підсумовує нашу розмову Валентина переконанням, що кожен хоча б раз повинен побувати в Мексиці, Зімбабве, Замбії, бо це екзотичні країни, варті уваги мандрівників. Серед міст особливо виділяє Барселону, Мехіко й Паттайю (Тайланд), які не тільки зачаровують, але й докорінно змінюють уявлення про світ.
